Оберіть свою мову

Звіти про походи
Лікійська стежка, перший похід

Лікійська стежка, перший похід

Це був наш перший похід східною Лікійською стежкою, і він просто мусив вийти незабутнім… Так і вийшло: цей звіт я пишу, вже багато разів пройшовши цей маршрут, і ще жодного разу він не минав з такими пригодами, як уперше…. Варто одразу зазначити, що до Туреччини ми потрапили в період якихось заворушень у країні, і напередодні нашого приїзду в центрі міста були вибухи.

Усе починалося досить стандартно: ми дісталися до входу в каньйон Гармонії й оплатили вхід. Далі ми хотіли піти в сам каньйон без рюкзаків, але працівники парку сказали, що в них не можна залишати рюкзаки, а на запитання, чи можна тут стати з наметами, сказали, що теж не можна… І ми пішли з рюкзаками близько 3 км. У деяких звітах ми бачили місце біля самого каньйону, де зупинялися туристи, і вирішили теж спробувати… І ось ми вже в самому каньйоні, знайшли місце під стоянку, щоправда, воно було практично на дорозі, але ввечері там уже ніхто не їздить. Та хлопець, який там працює, попередив нас, щоб ми не ставили намет: якщо нас застануть жандарми — а це в Туреччині цивільна поліція з такими самими повноваженнями, як і звичайна, але вони в цивільному й ходять гірською та сільською місцевістю, — то розбиратися доведеться довго. І ось ми крокуємо з рюкзаками назад до входу в парк, сподіваючись пройти трохи Лікійською стежкою і стати на стоянці, позначеній на офіційній карті східної Лікійської стежки. І ось ми на ній, уже темно, місця на 2 намети, стояти можна, приготували вечерю і тільки сіли їсти, як нас навідали працівники парку… Загалом вигнати нас за територію вони вже не могли, але й дозволити стояти в лісі теж не хотіли, тож дозволили нам стати біля входу в заповідник. Ось з такими пригодами закінчився наш перший день.

Поснідавши, ми рушили в пішу частину маршруту. Приблизно через 3 години після старту я почав накульгувати через незрозумілий біль у суглобі ноги. Варто зазначити, що летіли ми до Туреччини не напряму з Києва, а із Запоріжжя: приїхали рано-вранці й ще цілий день гуляли Запорізькою Січчю, пройшли пішки мостом Запорізької ГЕС, відвідали музей раритетних автомобілів. Загалом за день з рюкзаками по 15-18 кг находили км 20. Тож без трекінгових палиць іти я вже не міг навіть рівною дорогою. Дісталися до місця ночівлі, покупалися в каньйоні. Увесь вечір чули голоси хлопців, які ночували поруч із нами на попередній стоянці й стартували на годину раніше.

Цього дня ми познайомилися з хлопцями, які йшли паралельно з нами. Приблизно через годину-півтори шляху є місце, де можна звернути не туди: стежки дуже схожі, місцевість теж, а маркування, яке хтось зробив, веде не туди. Тут ми й наздогнали хлопців — вони вже пів години кружляли на одному місці, намагаючись розібратися з навігатором і напрямком руху… Загалом наступну годину ми йшли разом із хлопцями й зробили кілька фоток. Наступного разу ми зустрілися вже в ресторанчику в обід і до кінця дня ще кілька разів обганяли одне одного на маршруті.

Стати на стоянку можна було й у містечку Гедельме, або ще не доходячи до нього: там є поле, на якому позначені вода і стоянка. До містечка ми вже не встигали, йшли в напівтемряві, тому обрали варіант 2. Насправді виявилося, що води там немає, а місце для стоянки — це поле з одним деревом посередині. Уночі з боку Кемера ми чули автоматні черги, а вранці повз нас пройшов жандарм із собакою…

Цей день минув без пригод. Ми пройшли село Яла Куздере, трохи поласували там інжиром і гранатами, пообідали біля стародавнього платана й піднялися на ночівлю до плато біля підніжжя Тахтали-Даг.

Сьогодні на нас чекав підйом на Олімп, гору Tahtali Dagi, без рюкзаків: їх можна було сховати в лісі біля підніжжя або залишити когось з учасників унизу. У нас вийшов другий варіант. Спустившись і пообідавши, ми почали спуск до місця ночівлі. Так ми вперше побували на «стоянці самообслуговування», як ми її називаємо досі. Це дуже гарне місце: там є невеликий бар, розвішані келихи, стоять чашки, є кілька пресів для цитрусових, висить карта Лікійської стежки, фонтанчик із питною водою, столик, стільці й гарні краєвиди на село Чирали.

Цього дня ми остаточно спустилися з гір. На нашому шляху трапилося село з фруктовими садами. Коли ми його проходили, з одного двору до нас вийшов старий, і ми купили в нього гранати й виноград, а потім довго намагалися з'ясувати, скільки він хоче за баночку меду. Ми не знали турецьких числівників, а дід не міг пояснити нам навіть на пальцях :), але сяк-так ціну з'ясували.

Далі ми потрапили в рибальське село Ulupinar, де дуже смачно поїли. Чудова форель на грилі без кісточок, гаряча халва з морозивом, свіжоспечений хліб і багато турецьких закусок.

Ще кілька кілометрів пішки після обіду, через гранатові сади, де, до речі, вздовж дороги стояли ящики з безкоштовними гранатами, щоб не лізли в сади і не рвали, — і ми прибули до підніжжя гори з «вогнями Химери». Тут у нас був вибір: ночувати біля підніжжя, де є вода, або підніматися до вогнів Химери й нести з собою воду на вечір і ранок. Усім хотілося покупатися, тож обрали перший варіант.

Увечері в нас був гість — пастух кіз, на вигляд років 90 :), ані слова не розумів англійською, як і ми турецькою. Ми хотіли молока чи сиру і всіляко намагалися йому це показати, зображаючи доїння кози :), а він усе повторював слово «шоколад» :), так ми з'ясували його любов до шоколаду, а про сир він так і не зрозумів чи вдав, що не зрозумів :). Шоколадку ми йому таки дали, а ще батарейки для ліхтарика. Забігаючи наперед: у кожному наступному турі ми приносили дідові шоколад, а він іноді щось давав нам — трав'яний чай, лимони, гранати )

Піднялися до верхніх вогнів Химери, пофотографувалися і спустилися до нижніх, до руїн візантійського монастиря. Далі кам'яними сходами до входу й кас. Пригостивши турка в касі й купивши вхідні квитки (їх треба купувати, навіть якщо ви виходите з парку, вони діють 24 години, можна повернутися ввечері), ми й самі отримали частування — чай і смачні булочки.

Після невеликого переходу ми нарешті потрапили до моря, в село Чирали. Безкоштовно з наметами там можна стати в кількох місцях: перше — біля скель, недалеко від причалу. Тут нам здалося надто спекотно, тіні не було зовсім аж до вечора. А друге місце — під гарними деревами, схожими на баобаби, неподалік від першого. Нам не сподобалося жодне з місць, і ми вирішили стати на платному кемпінгу. Таким кемпінгом виявилося місце посеред містечка на першій лінії. Тоді нам це здавалося суперумовами :). Напівзруйнований душ, сякий-такий туалет, слабенький вай-фай, але дуже гостинні господарі.

Тут ми знову зустріли наших знайомих, які теж планували стати на цьому кемпінгу. Далі був гарний вечір біля багаття, сон у спальниках просто неба з видом на море.

За планом ми мали йти далі до маяка через селище Адрасан, дорогою відвідавши руїни стародавнього міста Олімпос. Але зустріли кількох мандрівників, які йшли звідти й розповіли, що підйом досить складний, а перехід довгий, тож ми вирішили трохи змінити маршрут і пройти в бік Кемера гарними бухточками.

І ось, об'єднавшись із нашими друзями, Орестом і його компанією, ми рушили вздовж узбережжя, відвідуючи численні бухти з бірюзовою водою й купаючись у найгарніших. Дорогою нам трапилися печера та екскаватор — залишки покинутого готелю. А зупинилися ми в бухті з дерев'яним будиночком на березі. Усередині будиночка був посуд, ліжко і вирізка статті з місцевої газети про колишнього власника цього будиночка. Решту дня ми купалися й милувалися заходом сонця.

Далі ми дійшли до курортного містечка Текірова і там сіли на автобус до Анталії. У містечку зустріли пару українців, які поділилися рецептом борщу з гранатів :), куштували? В Анталії ми попрощалися з Орестом і Ко та вирушили в стару частину міста погуляти ринком перед літаком.

Ось такими були наші перші враження від Лікійської стежки.